Вони ще такі молоді й гарні ,як цвіт весни - красуні. Та Михайло Ліщина із Шклиня і Тарас Гуржій із Вільхівки (на світлині)
вже пройшли суворий бойовий шлях у зоні антитерористичної операції. Обидва ці вродливі хлопці зробили один вмотивований вибір – служити Україні, її народові за контрактом. «А хто, як не ми! Там, на Сході України, наші бойові побратими. Треба змінити їх», - сказали юнаки при зустрічі в редакції «Горохівського вісника».
Вони познайомилися на весіллі сестри Михайла Ліщини. Її наречений – сусід Тараса Гуржія. Відтоді хлопці міцно подружилися, їх молоді долі стали схожими одна на одну. І визначальним началом у цьому стало те, що Україна опинилася у вогні, що її «старша посестра», в пісенному образі безневинної білокорої берізки, анексувала Крим, розв’язала неоголошену гібридну війну на Донбасі. І хай придумують будь-які назви, але якщо не замовкають гармати, ллється кров, яка – не водиця ,гине молодь, то війна є війна. Крізь неї вже мужньо пройшли Михайло Ліщина і Тарас Гуржій.
Хлопці не надто говіркі, скромні. Не в їх життєвих правилах, як мовиться, хизуватися, як роблять це зараз деякі круті молодики, своїми вчинками. А ці вчинки заслуговують великої поваги. Насамперед, патріотизмом не на словах, а на ділі.
Ми дуже мало довідалися б від Михайла й Тараса, якби не військовий комісар Горохівського райвійськкомату Михайло Кос. Він запропонував нам, журналістам «Горохівського вісника», зустрітися з ними як із неординарними особистостями, що вже не раз, ризикуючи своїм життям, пройшли крізь пекло антитерористичної операції і, незважаючи на пережите, знову виявили вмотивоване прагнення захищати свій рідний край, цвіт маминої вишні в нашім українськім саду, все святе українське від проросійських загарбників.
Михайло Ліщина, колишній випускник Волинського технікуму Національного університету харчових технологій, за спеціальністю – електромеханік електронних обчислювальних машин, пройшов солдатом чималий бойовий і складний шлях у складі дорогої для Волині 51-ої ОМБ, побувавши й виживши в «найгарячіших точках».
Його надійний друг Тарас Гуржій був на неоголошеній війні танкістом у 72-ій ОГМБ – гвардійській. І як справжній гвардієць воював хоробро. Він, старший солдат, був і водієм-механіком, і стрільцем, і командиром танка. «На війні, в бойових ситуаціях, не питають що вмієш, а наказують що треба робити». І Тарас виконував це сумлінно, зі зразковістю українця-патріота, хоча в розмові з хлопцями слово «патріот» не прозвучало жодного разу.
Натомість це святе поняття в діях Михайла й Тараса. В один день, 30 березня 2016 року, вони підписали угоду на контрактну службу в Збройних Силах України, разом пройшли військову перепідготовку в 184-му навчальному Центрі національної академії сухопутних військ України в Старичах Львівської області.
-Як зреагували мами на ваш вибір? – запитав у своїх співрозмовників.
-Мами як мами, наші рідненькі, найдорожчі для нас. Вони не хотіли, щоб ми, повернувшись до них, знову на цей раз за контрактною службою йшли в зону бойових дій АТО. Але ми маємо свою думку, свою громадянську позицію. Хто ж, зрозуміло, що не не баловані розкішшю - крутелики, як не ми візьмемо на себе обов’язок захищати від ворога Україну! – відповів за обох уже бувалий у бойових перепитіях танкіст Тарас Гуржій.
Перед виходом у світ цього святкового номера «Горохівського вісника» ми зателефонували Михайлові Ліщині, привітали його й Тараса з найбільшим християнським святом – Воскресінням Ісуса Христа. Він сказав, що з Володимира – Волинського вони роз’їхалися з Тарасом у різні військові частини, що дорогою туди зустрів по-братерськи багатьох своїх бойових побратимів. Михайло попросив передати через нашу газету щирі привітання з Великоднем його рідним і рідним Тараса, сказавши при цьому, що все буде добре.
Олег ДІДИК
