13 листопада 2019 ОФІЦІЙНИЙ ВЕБ-САЙТ
Нормативно-правова база
Регуляторна політика
Центр надання адмін. послуг
Звернення громадян
  • Запобігання проявам корупції
  • Публічна інформація
  • Економіка
  • Промисловість
  • Сільське господарство
  • Підприємництво
  • Інвестиційний довідник
  • Містобудування та архітектура
  • Бюджет
  • Сплата податків
  • Виплати
  • Розрахунки за енергоносії
  • Енергозбереження
  • Публічні закупівлі
  • Соціальний захист населення
  • Протидія домашньому насильству
  • Охорона здоров'я
  • Освіта
  • Культура і мистецтво
  • Спорт
  • Влада і громадськість
  • Громадська рада
  • Прес-центр
  • Реформи в Україні
  • Європейська інтеграція
  • Україна - НАТО
  • Виборець має знати
  • Інформація з установ району
  • АРХІВ НОВИН

    « Листопад 2019 »
    Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
            1 2 3
    4 5 6 7 8 9 10
    11 12 13 14 15 16 17
    18 19 20 21 22 23 24
    25 26 27 28 29 30  
      Ковель  
    Четвер, 08 серпня 2019 00:53

    Сторінки історії землі Ковельської

    Коваль, що з легенди приходить щодня,

    Лиш сонце встає із – за лісу,

    Ладкує: підкову скує для коня,

    Із брам познімає завіси...

    Над шляхом підкову тримає старий:

    - Візьміть! Пригодиться на щастя!

    Сумує коваль... Гомонить земля,

    І хто ж його в шумі почує?

    А Ковель, нащадок того коваля,

    Як серце Волині, - пульсує,

    Стрічає гостей, проводжає вшвидку

    У вирі людської стихії.

    Зазнавши чимало на довгім віку,

    Усіх і усе розуміє.

    Він і усе розуміє.

    Він любить людей – в нього вдача така.

    І Турія – річка, слухняна дочка,

    Переходить дорогу із повним відром

    Усім, хто іде або їде з добром.

                                        Ніна Горик  

             Цікаво відвідати населені пункти Ковельщини тому, що їх історія давня та багата на події. Центр регіону – Ковель -  це одне з давніх волинських міст, що за легендою бере початок від часів Данила Галицького, розташоване на мальовничій рівнині Західного Полісся, над берегами тихоплинної річки Турії, у географічному центрі Волині, за 65 км від кордону з Польщею.

             Поселення на цій території існувало у мідно-кам'яному віці (сер. III тис. до н.е.), про що свідчать знахідки кам’яних виробів. Цікавими є знахідки в Голобах кремнієвого кинджала, полірованого молота  - сокири в с.Великий Порськ. На захід від села Уховецьк на підвищенні в урочищі Рудники  знайдено сліди поселення межановицької культури бронзового віку. В селі Підріжжя виявлено пам’ятки лежницької групи передскіфського та ранньоскіфського періоду.

             На території Мельниці археологічні пам’ятки датуються VI – VII cтоліттями і належать до корчацько – празької культури. Поселення цього типу зазвичай були невеликі за розміром, площею 0,5 – 1 гектар, розміщувалися на надзаплавних підвищеннях поблизу річок. Житло мешканці цих поселень зводили у вигляді квадратних землянок площею 12 – 18 кв.м. і завглибшки до півтора метра. Дах – двосхилий, вкритий соломою, підлога – земляна, або ж підмазана.

             Назву міста найчастіше пов'язують із ковальством. Те, що біля переправи через Турію (де починається Старе місто) якийсь кмітливий ремісник поставив кузню - певна закономірність. Адже тут завжди була потреба і коні перекувати, і колеса на возах укріпити. Згодом біля кузні та одинокої садиби коваля з'явилося ціле поселення, яке зафіксоване у писемних джерелах як село «Ковлє», що у давньоукраїнській мові означає Ковалеве.

             У X-XII століттях територія сучасного району, як частина земель історичної Волині, входила до складу Київської Русі.У другій половині ХІІ ст. землі увійшли до Волинського, а в 1199 році – до Галицько – Волинського князівства.

             Перші писемні згадки про населені пункти району, як правило, датовані XVI – XVII ст. Та крізь товщу віків прийшли до нас легенди, що ввібрали в себе гомін полів, лісів і лугів батьківської землі. Вони мережені сходом та заходом сонця, сяйвом місяця та зірок, калиною, барвінком та вишневим цвітом. Кожна їх стеблинка вимочена в криницях та струмках людської звитяги. В ній чується голос тура, звуки мисливських сурм, вона – з блиску козацької шаблі і весла невольницького човна, пронизана криком битв за волю і честь, змочена вдовиною сльозою, повита дівочою тугою.

             Згідно однієї з легенд, на захист Руської землі, роздробленої князівськими уособицями піднімались наші далекі предки, намагаючись зупинити орду, якій не було числа. Після страшної битви прийшли на ратне поле шукати свого господаря – чоловіка, батька одна жінка з дочкою, але й так не знайшли його в кривавому місиві людських тіл. Може живий, може попав у бусурманську неволю – жевріла надія. Та раптом вони почули стогін. Розгорнули гору трупів і знайшли в ній тяжко пораненого, але живого... Кого? О Боже! Татарина ворога! До шаблі потяглась жіноча рука, знялась вона над беззбройним ворогом з молодим, ще зовсім дитячим обличчям, але... стислось серце матері, українське серце, - і безсило опустились руки. Така вона милосердна, українська душа. Забрали мама і дочка пораненого юнака до себе, доглядали, лікували цілющими травами... Довго гоїлись глибокі рани, але одужував татарин, повертався до життя. Та мабуть, із життєдайними силами українських трав увібрав він у свої груди і силу тяжіння цієї землі, і те, чим живить вона кожну людину, що живе на ній: любов, доброту, милосердя, людяність, щирість, мудрість...а ще сподобалась йому врода української дівчини, та і дівчині він припав до душі. Покохали вони одне одного. Вирішив татарин прийняти віру християнську і взяти за дружину свою юну рятівницю. Збудував для своєї сім’ї дім, а оскільки забути свого минулого не зміг, то називав житло по – татарському – кошур. Так виросло село Старі Кошари.

             Заснування села Білин пов’язане з виникненням ближнього озера. В одній із легенд розповідається, що коли в 1240 році татаро – монгольські завойовники зруйнували Володимир – Волинський, брати – зброярі по прізвищу Беліня, вивезли звідти в далекі ліси віщий дзвін, який ніби постійно сповіщав поселення про наближення татар та іншу небезпеку для населення. До братів Беліня почало збиратися слов’янське населення інших поселень, які потерпіли від нападів татар. Під час однієї битви, в якій татари почали перемагати невелику волинську рать, земля раптом заколихалась і поглинула ворожу силу. В безодню пішов і віщий дзвін, а на місці безодні утворилося озеро. Біля води брати заснували поселення, яке і стало називатися їхнім ім’ям. 

             Перші відомості про Ковель належать до середини XIV століття, коли литовський князь Ґедимін віддав Ковлє своєму внукові Федорові Сангушку. При Сангушках Ковлє розвивається, стає одним із найбільших поселень Волині. У 1410 році після завершення Ґрюнвальдської битви польський король Владислав II Яґайло приймав тут чеських послів, які пропонували йому корону.

             По суті поселення Ковлє - унікальне поселення на розтанях. Осідали в ньому, передусім, ремісники чи торговці, послуги яких користувалися попитом на переправі. Подорожні купці у селі могли придбати все необхідне для подальшої подорожі, а при потребі і переночувати. Більшість місцевих осель у будь-який час перетворювалися на своєрідні заїжджі двори, де підводи з товаром були у безпеці. Одночасно в купців можна було щось купити чи навпаки продати. Тож недаремно власник села почав клопотатися про дозвіл перетворити його на містечко з правом на торги, ярмарки та інші привілеї.

             Як свідчить головний зберігач фондів Ковельського історичного музею Мирослава Мороз, 24 грудня 1518 року польський король Сиґізмунд (одночасно і литовський князь) видає спеціальний універсал про те, що за добру службу князя Василя Сангушка дозволяє піднести село Ковлє до рангу міста.

             У 1536 році на вулиці Володимирській було відкрито митну комору, про що свідчить грамота: «... Усі купці, котрі зі солею з Дрогобича їдуть, ніде більше не платили мита, тільки у Володимирі і в Ковлі». Згідно з документом установлюється не тільки розмір мита «од воза по два гривні», але й вимагається «сторожу пильную в місті мати». Відкриття митної комори передбачало і наявність оборонних споруд - очевидно це був дерев'яний мур з ровом перед нею та в'їзною брамою.

             Із 1340 року Ковельщина відійшла під владу Литви, а після Люблінської унії 1569 року – Польщі. Від 1543 року власницею міста стала королева Бона Сфорца, дружина короля Сиґізмунда І. Вона виміняла Ковельську волость із прилеглими селами у Василя Сангушка взамін на білоруські поселення Смоляни, Обольце і Горволь. Відтоді Ковель переходить в управління старост, адміністративні і господарські функції виконували бургомістри і троє ратманів, судочинництво здійснювали війт та лавники. Біля міста був споруджений старостинський замок, до якого прилягали передмістя. Так Ковель отримав традиційну для малих міст систему оборони: замок і міські укріплення. Надаючи відчутну допомогу ковельському костелу (зокрема, в селі Рокитниця було 10 підданих, які працювали на ксьондза), королева поблажливо ставилась до православної церкви.

             За однією з легенд, шукаючи усамітнення та відпочинку від неспокійного, сповненого інтриг придворного життя на лоні первозданної природи, вона задумала спорудити неподалік від Мельниці замок. Посеред непрохідних у ті часи тутешніх боліт протягом нетривалого часу було насипано чотирикутник із розміром сторони в сорок та заввишки до чотирьох метрів, що мав правити за основу потужної споруди. Проте далі справа так і не посунулася. Чи то королева передумала, чи завадили інші обставини. Так і стоїть неподалік села дотепер це замчище.

             Після 1557 року на підставі литовського урядового закону «Устава на волоки» общинні землі ділилися на волоки (лани по 16 - 21 га), кращі землі виділялися під фільварки - великі багатогалузеві господарства, а гірші- переходили селянам. В ті часи, крім основного заняття землеробства, велику роль відігравали лісові промисли. Великим попитом користувалися попіл, смола, дьоготь, які вивозилися за межі староства. Переважну частину населення становили залежні від феодалів селяни, які повинні були відробляти панщину по 2 – 3 дні на тиждень. Крім грошового податку (чиншу) вони сплачували і натуральний: медом, м’ясом, яйцями. Податки накладали навіть за димоходи на хатах. Щоб не платити цього податку,селяни робили хати без димарів, так звані курні хати з підсліпуватими вікнами.

             У 1564 році Ковель і 28 прилеглих до нього містечок та сіл передано у володіння московському князеві емігрантові Андрієві Курбському. При ньому Ковельське староство у деяких документах називається князівством, а Курбський підписується «Княжа на Ковлю». Дбаючи про захист земель князь роздає військовим боярам по декілька волок землі і звільняє їх від податків.  Для утримання Ковельському замку використовувалась праця жителів навколишніх сіл, зокрема, в селі Мощена проживали 6 чоловік прислуги, в Дубовій жили теслярі, які мали певні привілеї. В травні 1583 року Андрія Курбського було похоронено у Свято – Троїцькому монастирі біля с. Вербка.

             Власники Ковеля будуть мінятися ще не раз. Але місто залишатиметься значним торгово-ремісничим центром, не відстаючи від провідних міст Західної Волині.

             Під час визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького на Ковельщині діяв об'єднаний загін повсталих селян і міщан на чолі з Колодкою. Свідченням  активної участі місцевого населення у війні є судові скарги на заворушення селян, а також курган – пам’ятник козакам на шляху Голоби – Радошин.  Під Ковелем у 1652 -1653 рр. стояв добре озброєний гарнізон польського гетьмана Станіслава Реверси Потоцького. Біля села Доротище розташовані піщані кургани, де згідно переказів, була битва поляків з козаками і де знайдено підкови та інші речі.

             Після третього поділу Польщі у 1795 році Західна Волинь увійшла до складу Волинського намісництва, а згодом Волинської губернії Російської імперії. Незабаром вийшло розпорядження: «Луцьк, Володимир, а також казенне містечко Ковель затвердити повітовими містами». В свою чергу Ковельський повіт ділився 4 стани і 18 волостей. Цього самого року за розпорядженням генерал-губернатора було складено чи не перший план міста та прийнято герб.

             В червні 1812 року Ковельський повіт окупували корпуси Наполеона. 13 грудня під Ковелем відбулась кровопролитна битва між російськими і французькими військами, у результаті якої кілька сіл поблизу Ковеля перетворилися на попелище. Саме тоді було закладено основу сучасних Голоб вздовж старого тракту Ковель – Мельниця, серед лісу. (Старі Голоби були розташовані за 3 км на північ, в районі Стахора). 

             Згідно народних переказів біля села Любитів діяв партизанський загін під командуванням Обухова. Він досить багато робив вдалих вилазок, але в одному з боїв енергійний партизанський ватажок загинув. Населення поховало його з великими почестями, насипало високу могилу і назвало її Обухівською. Назва могили в народній пам’яті ще й до наших днів.

             На шляху з Погіньок до Голоб стояли кам’яні стовпи. На двох з них знаходилися хрести, а на чотирьох – фігури святих. На одному стовпі, що в центрі Голоб стоїть фігура Богоматері, а з двох боків від неї – фігури святого Антонія Падуанського і Яна Непомука. Дві фігури висотою по 5 м., а дві підвищені колонами висотою до 10 м. Пам’ятки датовані 1711 р. Біля цих стовпів за переказами, здійснювались молебні під час хресних ходів, що проходили в супроводі благодатної ікони Богоматері з Погиньок в Голоби.    

             У 1846 році у складі археологічної комісії для збирання старих актів Тарас Шевченко виїхав на Волинь, щоб зробити малюнки з історичних пам’яток, зібрати фольклор. Як стверджує історик Володимир Рожко, «у кінці другої декади жовтня 1846 року Шевченко та Іванішев зустрілися у Вербці, щоб оглянути пам’ятні місця. Там Шевченко виконав замальовку та креслення колишнього монастирського храму Святої Трійці». Ним було реставровано ікону Святого Миколая та образ Пресвятої Діви Марії.

             У 1894 році юрист і літератор М.В.Шугуров опублікував відомості про малюнки Тараса Григоровича, виконані на Волині за дорученням Археологічної комісії. Про них Шугуров писав: «На двох малюнках тушшю зображені: 1) церква в с. Вербка, де був похований князь А.М.Курбський в трьох верстах від Ковеля; 2) церква, побудована в с.Секуні приятелем Курбського Калиметом. До першого з цих малюнків додані креслення: а) зовнішній вигляд церкви; б) місце, де знайдено склеп». Літогрований був один – церква в с.Вербці – і поміщений в книгу, видану у 1849 році Іванішеним «Жизнь князя Андрея Михайловича Курбського в Литве и на Волыне».

             В селі Уховецьк, що на Ковельщині, у 1870 році народився талановитий і самобутній художник – Андроник Лазарчук. Після закінчення Санкт-Петербурзької академії мистецтв у 1901 - 1904 рр. викладав малювання, креслення і чистописання викладав малювання, креслення і чистописання в міському училищі. Він використовував досягнення пленерного живопису. Від темних академічних тонів художник переходить до світлого насиченого живопису. З – під його пензля виходять яскраві полотна поліського побуту: «Молодиця», знаменита «Батькова хата», «Почаїв». В них ми відчуваємо не тільки високу майстерність, але й світогляд художника. Постійний пошук нового приводить його до експресіонізму. На Андроникових полотнах відчувається глибина кольору, конкретність натури, виграє світлоповітряне середовище з тонкою гамою кольорів. Живописцю притаманні реалістичність образів, щирість вираження, невимушеність композиції. Дивують, мов магнітом притягують картини «Баришня», «Дівчина з книгою», «Жебрак». «Портрет доньки у чорному капелюсі» – це неперевершений і найдивовижніший твір митця. Художник з Ковельщини залишив для всієї України велику спадщину талановитих і самобутніх творів. Пройшли роки, але й сьогодні вони випромінюють благородство, інтелігентність і навіть самопожертву митця. З картинами художника можна ознайомитись в музеї Лесі Українки в Колодяжному.

             У 1898 році на роботу в повітову лікарню до Ковеля переїзджає випускник Київського університету Модест Пилипович Левицький. Тут у нього з’являються дружні стосунки із сім’єю Косачів. Олена Пчілка із задоволенням перечитує його новели і допомагає початківцю - письменнику. 1907 року виходить його книга «Оповідання». Модест Левицький добре грав, співав і виявляв композиторські здібності. Він написав музику до поезії Лесі Українки «Місяць яснесенький». Пізніше переїзджає в село Любитів, що поблизу Ковеля. На місцевому озері відпочивали Косачі. І звісно тривало їх приязне спілкування. Єднала їх любов до України, її історії, культури, мови.

             Реформа 1861 року не принесла жаданого звільнення селянам. Їх було наділено землею, яку вони повинні були викупити. Селяни залишали жити общиною. Вони мали спільний ліс, пасовище. Зернові культури сіяли на смужках, що містилися в одному полі, а після збору врожаю селяни на цьому полі випасали худобу. Обробіток землі проводився плугами, боронами, тягловою силою були воли і коні.    

             Зоряний час для Ковеля наступив у другій половині XIX століття, чому сприяло спорудження залізниці Київ - Ковель - Брест. У наступні десятиліття Ковель крок за кроком освоював нові залізничні, а згодом і шосейні напрями: на Холм, Сарни, Камінь-Каширський та Володимир. Місто стає залізничним центром Волинського Полісся, транспортними воротами царської Росії на заході. 

             Поштові листівки видавництв Готліба і Менделя зберегли Ковель таким, яким його бачили Косачі. З 1882 року Петро Антонович Косач працював головою з'їзду мирових посередників у Ковелі. Коли родина Косачів жила у Колодяжному, через Ковельську поштово-телеграфну контору Леся Українка здійснювала пересилку  кореспонденції  друзям,  знайомим, фотографувалась у салоні А. Епштейна, купувала книги у книгарнях Менделя і Готліба. Тяжка недуга змушувала Лесю звертатись до лікаря Модеста Левицького (1866 - 1930), відомого письменника, педагога і культурно-просвітницького діяча.  Спогади  про Лесю Українку береже стара аптека, де виготовляли необхідні ліки для хворої письменниці, залізнична станція, звідки Леся Українка від'їжджала на лікування і куди приїздили гості Косачів - родина Франків, Микола Лисенко, Михайло Старицький, Фотій Красицький, Іван Труш та інші.

             В період 1905 – 1907 років в регіоні поширюється селянський рух – господарі відмовлялись платити податки і виконувати різні повинності. Цьому сприяв до деякої міри Матвіюк Юхим – учасник повстання матросів на броненосці «Потьомкін» в 1905 році. В листах до рідних він писав про виступ і закликав селян Любитова не платити податки на користь поміщиків.

             Під час столипінських реформ значна частина селян переселялися на поля, де вони будували нове житло, господарчі будівлі. Так з’являлися хутори. Як наслідок, Уховецьк, Поворськ та інші населені пункти лише називалися селом. В дійсності вони було роздроблені на багато хуторів, які кілометрами були відокремлені один від одного.

             За переписом 1911 р., в Голобах були земська поштова станція, чотирикласна школа, фельдшерський пункт, аптека, чотири крамниці, газовий млин на 50 тисяч пудів річного перемолу, земська станція ремонту сільськогосподарських машин, ресторан, проводились щорічні ярмарки.

             За кількістю ярмарків у повіті одноосібним лідером була Мельниця – їх протягом року відбувалося аж сім. Крім того функціонувало близько двох десятків крамниць, стаціонарна торгівля велася ще в ятках, корчмах. Поряд з традиційними для містечка млинами функціонували два шкіряних підприємства, цегельня, надавали послуги кілька десятків ремісників різного профілю. Тут розташовувались понад 160 будинків, де проживали 2230 мешканців, близько третини яких – єврейського походження. Найбільшим поселенням євреїв були Несухоїжі. 

             На початку Першої світової війни регіон був окупований австрійськими, німецькими військами. Особливо кровопролитними були бої на лінії фронту в районі річки Стохід під час Брусиловського прориву 1916 року. Залишки окопів, згладжені часом, дотепер збереглися поблизу сіл, розміщених на річці Стохід. У с. Свидники біля автошляху Ковель – Луцьк височіє постамент прямокутної форми з написом на німецькій мові. Пам’ятник встановлений на місці поховання солдатам армій трьох імперій – Німецької, Австро – Угорської, Російської, що є досить символічним.

             1916 році комісаром Ковельського округу призначається майбутній військовий міністр ЗУНР, а тоді сотник, Дмитро Вітовський, який проводив активну громадську, особливо просвітницьку роботу. Рівень грамотності   в Ковельському повіті становив лише 13,2 %. Перші приватні українські школи комісаріат організував в селах Вербка, Нові Кошари, Облапи.

             Під час революції 1917-1920 рр. Ковель п'ять разів переходив з рук у руки між ворогуючими сторонами. У 1917 році на заклик Центральної Ради на Волині виникли громадсько-політичні організації. Українську громаду в Ковелі очолив Марко Луцкевич. Проте українська влада у Ковелі довго не утрималась. Із середини вересня 1920 року польські війська зайняли місто. Ковель став повітовим центром Волинського воєводства Польської держави.

             В повіті діяло  товариство «Просвіта», під орудою якого в селах діяли бібліотеки – читальні, аматорські гуртки, хори. В  Уховецьку, Старих Кошарах, Любитові, Голобах, Поворську були створені селянські кооперативи, які діяли за принципом «Свій до свого по своє».  До активних діячів українського національного руху у Ковелі належав Самійло Підгірський, який став редактором першої на Волині української газети «Громадянин», у 1917 році обраний членом Центральної ради у Києві. Уродженець села Любитів був  найактивнішим організатором «Просвіти», «Рідної хати».

             Переважну частину населення складали селяни, які сіяли та збирали урожай серпами та косами, в’язали у снопи, складали у полукіпки чи копи, а потім возили і складали у клуні. Закінчивши польові роботи, молотили ціпом або кінною молотаркою (рідко дизель – молотаркою). Частину зерна продавали. Від селян, у господарстві яких були коні, вимагалося, щоб коні були підковані: влітку на «босо», взимку – з шипами. За жорстоке застосування батога та за непочищених коней накладався штраф. Лишки молока здавали на молочарні за гроші або в обмін на сметану, масло, сир.

             Щоб займатись торгівлею або ремісництвом, потрібно було взяти патент. На початку року сплачувався податок, залежно від товарообороту. Торгова націнка дозволялась до 10 %. Продавець був зацікавлений, щоб швидше продати товар, тому вигідніше його продати дешевше, ніж щоб він залежався.

             4 грудня 1939 року утворено Волинську область, до складу якої увійшов і Ковельський повіт (від 17 січня 1940 року - район) із центром у Ковелі.

             У роки Другої світової війни місто зазнало руйнувань, населення знищувалося. Із 4 000 житлових будинків гітлерівці зруйнували 2 944. За роки німецької окупації у концентраційному таборі «Штандк» № 301 було замордовано понад 11 тисяч військовополонених, у серпні 1942 року на Бахівській горі відбулись масові розстріли євреїв, п'ять тисяч віком від п'ятнадцяти років і старші були вивезені на примусові роботи до Німеччини.

             Ковельщина стала місцем активного руху Опору –  тут сформувалися перші сотні Української Повстанської Армії (найбільше добровольців було зі Скулина, Облап),  діяли радянські партизани (найбільш відомий загін Мартинюка Г.Ф., який увійшов до складу партизанського з’єднання Бринського), частини 27 – ої Волинської дивізії Армії Крайової.

             Ковель був одним із найважливіших стратегічних пунктів оборони. У 1944 році чотири місяці точилися важкі бої за місто, що стали для воїнів справжнім пеклом кривавої бойні. 6 липня 1944 року місто було визволено військами 2-го Білоруського фронту під командуванням К. Рокосовського.        

             В повоєнні роки трудівники краю піднімали з попелу і руїн місто і села, відновлювали народне господарство. На селі насильницькими методами здійснювалася колективізація сільського господарства. Багато чесних господарів під приводом ганебного «розкуркулення» було відірвано від землі, вивезено до Сибіру, в табори ГУЛАГу.

             Тоталітарна система всіляко переслідувала інтелігенцію, сковувала свободу слова, будь-яке вільнодум’я.

             Незважаючи на це, завдяки відчайдушним зусиллям трудящих у 70-х – першій половині 80-х років в було реалізовано програму розвитку промисловості, шляхового будівництва, меліорації, технічного озброєння села. Виросли великі промислові підприємства, об’єкти соціально-культурної сфери на селі.

             Проте розвиток економіки був далеким від світового рівня, він стримувався існуючою командно-адміністративною системою. Спроби її реформування стали початком її ж краху.

             Нові демократичні умови, споконвічне прагнення українського народу до відновлення своєї держави привели до утворення соборної самостійної України, Проголошений 24 серпня 1991 року Акт про Не­залежність Української Держави з радістю зустріли волиняни. Історичний референдум народу І грудня 1991 року абсолютною більшістю – 92 відсотками – голосуючих підтвердив їх прагнення до волі і свободи. Нині Ковельщина – складова частина княжої Волині, незалежної України, край  працьовитих людей, самобутньої краси, з багатим історичним минулим і достойним майбутнім.

    Переглядів 244 Останнє редагування Вівторок, 13 серпня 2019 16:31
    Розробка: Відділ інформаційних технологій
    апарату Волинської облдержадміністрації
    Інформаційне наповнення:
    Ковельська районна державна адміністрація
    Усі права на матеріали, розміщені на цьому сайті, належать Ковельській райдержадміністрації.
    Адреса: 45000, м. Ковель, вул. Незалежності, 73, факс (0332) 772959, E-mail: info@koveladm.gov.ua
    © 2014 koveladm.gov.ua