Складно було уявити, що у Міжнародний день захисту дітей у ХХІ столітті в Європі ми звертатимемо увагу світу, що наші діти не захищені від  ракет, які летять в дитячі садочки та пологові будинки, від окупантів зі зброєю, від насильної розлуки з рідними і насильного вивезення, сексуального насильства, від вбивства та іншої немислимої жорстокості.

Ніхто й не уявляв такі страшні ситуації, що матері хапатимуть своїх дітей і тікатимуть з власних домівок не лише в бомбосховища чи укриття, а й виїжджатимуть зі своїх міст і країни, будуть евакуйовуватися потягами та зеленими коридорами, ділитимуть між дітьми останні ковтки води і крихти хліба під землею, закриватимуть очі, коли з вікна евакуаційного потяга чи авто буде видно трупи і зруйновані міста, чи закриватимуть собою, коли летітиме міна.

Ще рік тому 1 червня було спокійним нейтральним святом, на яке влаштовували ярмарки та фестивалі, розказували дітям про їхні права і вручали подарунки. А зараз в епіцентрі – незахищене і зруйноване дитинство сотень тисяч маленьких українців. Їхній порятунок від рашизму та смерті. А щонайменше 238 дітей ми вже ніколи не зможемо врятувати – у них росія вже відібрала життя і майбутнє.

Цього року 1 червня для України – день із гіркотою та розумінням, що діти – це майбутнє нашої країни, і наші воїни роблять усе можливе, аби захистити насамперед їхні життя.