Наш вільний народе!
Ти зараз – на висоті свого духу. На максимумі можливостей. Кожен військовий на лініях оборони. Кожен лікар, який рятує життя. Кожен пожежник, який зупиняє вогонь. Кожен підприємець, який продовжує роботу. Десятки й десятки інших професій. Мільйони людей, які стали одним цілим. Наддержавою духу.
Програмісти, які пішли в інформаційні війська. Усі, хто пішов у тероборону. Вчителі й вихователі, які не залишають дітей. Поліцейські. Державні службовці. Ми всі разом витримали удар. Ми всі разом відбудуємо нашу державу.
Що дає нам таку впевненість? Звідки вона? Це не просто слова. Це не просто віра. Це – наша реальність. Безумовна реальність, яка підживлюється щодня енергією наших людей. Нашого спротиву. Нашого протесту.
Херсон. Мелітополь. Бердянськ. Конотоп. Реальність усіх міст і містечок, сільських громад, які щоденно виганяють окупантів. Своєю рішучістю. Своєю єдністю.
Площа Свободи у Херсоні – це вся Україна. Вулиці Конотопа, де місцеві кричать на окупантів, – це Україна.
Україна, яку ми знаємо, любимо, захищаємо й не віддамо жодному ворогу.
Це особливий героїзм – протестувати, коли твоє місто окуповане. Хай і тимчасово. Коли не маєш зброї, а тобі відповідають пострілами. І ти не біжиш. Коли не маєш броні, а на тебе їде БТР. І ти не відходиш.
Саме тому окупація – тимчасово! Вона штучна.
Наші люди, наші українці не відступають. Не здаються. Не зупиняють свого спротиву. Вони кричать окупантам: іди додому. Як російський корабель!
Відтісняють їх із нашої території. Перекривають їм дороги. Кожен метр нашої української землі, відвойований протестом і приниженням окупантів, це крок вперед – до перемоги для всієї нашої держави. Це шанс на життя.
Українці! В усіх наших містах, містах України, куди зайшов ворог, відчуйте це. Переходьте у наступ! Потрібно йти на вулицю! Виходьте! Потрібно боротись! Кожного разу, коли є можливість. Як у Херсоні. Як у Бердянську. Як у Мелітополі. Як у Конотопі. Треба виходити і гнати це зло з наших міст. З нашої землі. Щоб не зробили нові «ДНР» і «ЛНР», у яких нормальне життя просто неможливе. Тільки рабство. Тільки на колінах.
Донбасс! Вспомни, как о тебе говорили: Донбасс никто не ставил на колени. И никому поставить не дано! Эти слова в Донецке и Луганске знает каждый. Их часто повторяли. Раньше. А что сейчас?
Донбасс, сейчас самое время! Мы обращаемся ко всем людям на временно оккупированных территориях. Ко всем, кто нас слышит. Кому не стёрли память пропагандой. Кому не закрыли глаза страхом. Кому не изуродовали душу цинизмом.
Боритесь за свои права! За свою свободу. За Украину. Вместе с Херсоном. Вместе с Бердянском. Вместе с Киевом и всеми другими украинскими городами, которые ценят жизнь, а не боятся всего.
Я знаю, что многие из вас поверили, что Украина вас якобы ненавидит.
Якобы будет нападать. Якобы будет уничтожать.
Лжецы на российском телевидении говорят об этом каждый день.
Лжецы. Это их работа – врать каждый день вам. Но это не должно быть вашей судьбой.
Просто сравните Донецк после восьми лет войны и Харьков после восьми дней войны.
Вам говорили, что это мы уничтожаем города. Посмотрите на Харьков. Посмотрите на Чернигов. На пятисоткилограммовые бомбы, которые сбрасывали на дома украинцев. Убивали нас. Убивали детей. На Бородянку. На разбитые школы. На взорванные детские садики. На разбитый харьковский Успенский собор. На все это. На то, что сделала Россия.
Она же сделала это на ваших глазах. Поэтому защищайтесь. Иначе она заберёт и ваши жизни. И ваши дома. Украина в своих не стреляет. Мы не взрываем жилые дома. И все на Донбассе для нас всегда были и будут украинцами. Нашими людьми. Нашими гражданами.
У Донецьку. В Луганську. Херсоні. Бердянську. Мелітополі. Конотопі. В усіх наших містах. В усіх містах нашої держави. В Україні.
Слава Україні!
