Мені дуже складно говорити після Олега Сенцова. Я радий, що наші хлопці – не всі, а ті, які прилетіли з Росії, повернулися до своїх рідних – своїх батьків, дітей. Я робитиму все для того, щоб усі наші громадяни повернулися дуже швидко.
Що я можу сказати про щастя? Що воно означає для мене, для моєї родини, для моєї дружини? Вона тут. Коли вона усміхається – я щасливий.
Що ми маємо зробити, щоб Україна стала щасливою? Дуже багато думок, питань. Чи щасливий я бути Президентом? Не певен. Але я дуже щасливий бути Президентом саме України.
Найперше я хотів би запитати вас: що для вас щастя?
(Гості заходу відповідають)
Тепер я хочу пояснити вам, навіщо я провів це опитування.
Найбільше людей говорило, що щастя – це сім’я, Україна.
Я зараз повернуся до цієї теми і говоритиму про Україну та українську сім’ю.
Вчора вночі, готуючись до цієї промови, я гортав стрічку Фейсбука – хотів надихатися різними думками та коментарями. І десь між дописами про Зеленського – рятівника та Зеленського – бездушного тирана я натрапив на добірку афоризмів про щастя. Там були думки Омара Хайяма, Конфуція, Піфагора, Жан-Жака Руссо і навіть героїнь серіалу «Відчайдушні домогосподарки». Проте я не цитуватиму нікого з них, я процитую одного «класика», мого улюбленого сучасного «класика» – свого 6-річного сина: «Щастя – це коли тато повертається додому до того, як я засинаю…» І найпопулярнішою відповіддю сьогодні було: щастя – це сім’я.
Дозволю собі маленьку ремарку: щастя – це щаслива сім’я.
Уявімо середньостатистичну українську родину, яка ввечері збирається за одним столом. Чи щаслива вона? Ні. По-перше, тому що за цим столом є порожні стільці.
Перший стілець належить тому, хто зараз захищає країну на сході.
А для тисяч українських сімей цей стілець залишиться порожнім назавжди...
Другий стілець – заробітчанина. Так, він регулярно пересилає родині гроші. Та чи достатньо цього для щастя? Його дружині, його батькам, його дитині, йому самому?
Йому самому – кандидату наук, який збирає яблука?! І в боротьбі з бідністю втрачає власну гідність.
Подивіться, яка наша українська мова: які дві великі різниці – бідність і гідність. Одна буква, але яка велика різниця.
Є друга причина, чому ця родина нещаслива. Бо ті, хто залишився за столом, хочуть його покинути. Перша категорія – бабуся і дідусь. Вони отримують мізерну пенсію та відчувають себе просто непотрібними. Вони працювали довгі роки і тепер могли б подорожувати світом, як це є в інших країнах. Що вони мають натомість? Мандрівку від занедбаної поліклініки до дорогої аптеки.
Поруч за столом – молоде покоління. І для них щастя – це поїхати навчатися в іншу країну. Хоча всі кажуть про те, що наші виші за рівнем освіти не поступаються багатьом іноземним. Значить, вони хочуть поїхати не для того, щоб вчитись, а для того, щоб там, на жаль, залишитися.
Далі за столом – племінник. Усі називають його невдахою, хоча офіційно він – фізична-особа підприємець. Спочатку він пройшов 9 кіл пекла щоб, зареєструвати власну справу. Тепер щомісяця він дає хабарі різним інстанціям. І, звісно, він не сплачує чесно всіх податків, бо інакше йому доведеться закрити свій бізнес.
Ось такий український doing business.
І ось уся ця родина після вечері вмикає випуск новин. І бачить, що черговий корупціонер вийшов під заставу та втік з країни. Черговий чиновник п’яним за кермом збив людину і втік з країни.
Чому правоохоронні органи все це допустили? Бо вони – такі ж самі люди, і їм потрібно мати за що потім втекти з країни.
Ну а «на десерт» родина отримує квитанцію за комунальні послуги.
І кожен засинає з однією тільки думкою: у цій країні війна, бідність і несправедливість. Висновок? Треба тікати.
Чи потрібно після цього ще щось говорити про важливість рішучих і негайних реформ в Україні?
Знаєте, багато хто відверто дивувався: навіщо я іду в політику.
Мені казали: у тебе ж все є, ти – щаслива людина. Це не зовсім так. Бо справжнє щастя не може бути одноосібним. І нестерпно жити в умовах, коли тобі незручно за те, що ти щасливий, за своє щастя. Те, яке ти виховував у своїй сім’ї, яке заробив чесно, своєю працею. Але яке нарочито підкреслює нещастя багатьох людей, котрі живуть навколо тебе. Людей, які живуть з тобою в одній країні.
Зараз у мене та моєї команди є привід для щастя. Це – велика довіра громадян.
Величезна довіра, але водночас – і величезна відповідальність.
Бо якщо у нас не вийде – це буде наступна всенародна депресія.
Що може бути гірше від «нещастя»? Тільки приреченість.
Яку країну повинні збудувати ми? Що потрібно їй для щастя?
Все просто – подолати ворогів. І я зараз кажу не тільки про геополітику, я маю на увазі ворогів нашого українського щастя. Це війна, бідність, корупція і заздрість.
Яке наше бачення щасливої української родини? Перше і найголовніше – всі за столом. Порожніх стільців немає. Ті, хто відважно захищає Україну, повинні повернутися переможцями. Ми маємо завершити війну та повернути свої території.
Але я не раз казав: єдиний шлях до цього – дипломатія.
Її потужна та дієва зброя – санкції. Я не втомлююся повторювати всім нашим світовим партнерам, які нам допомагають – я дуже їм вдячний, але іноді думають про зняття санкцій: ви втрачаєте гроші? Серйозно? Вибачте, ми втрачаємо людей.
У цивілізованому світі платити податки – це нормально. Зокрема, для забезпечення порядку. Санкції – це фактично ті самі жорсткі податки, необхідні для світового порядку. Якщо хочете – це податок заради миру. І поки мир не буде відновлено – санкції повинні бути збережені.
Наш наступний виклик – подолання бідності. Повернення заробітчан.
Заповнення ще одного порожнього стільця за родинним столом.
Неможливо ефективно боротися з бідністю без стабільного і стрімкого економічного зростання. Для цього економіка України повинна вийти з тіні.
Як би цьому не протидіяли, вибачте за таке порівняння, «економічні вампіри», які просто бояться денного світла.
Монополії, рейдерство та контрабанда повинні стати в Україні словами- архаїзмами. А право приватної власності – священним правом.
Економічне зростання має стати інклюзивним. Тобто його повинні відчути не декілька родин, а кожен громадянин України.
Третє, і не менш важливе, – повернення громадянам віри у справедливість шляхом подолання багаторічної корупції, завдяки політичній волі та створенню незалежних правоохоронних, антикорупційний, судових органів.
Тут ми дуже сподіваємося на наших недругів і скептиків. Вони кажуть, що в Україні це неможливо. І це чудово, що вони таке кажуть. Бо у нашої команди з’являється дуже гарна традиція: що більше у нас не вірять, то краще у нас виходить.
Так було з президентськими та парламентськими виборами. Так було з розпуском Верховної Ради, зі зняттям депутатської недоторканності. Так буде і з подоланням корупції.
Щастя – це бачити злодія на нарах, а не на Мальдівах.
Ці три важливі речі – фундамент для національного щастя.
І для подальшого будівництва країни. Для якісної медицини, сильної освіти, комфортної інфраструктури, гідного соціального забезпечення.
Всі зміни, про які я кажу, не є чимось неймовірним, чимось з іншої галактики. І в багатьох країнах це давно є нормою. Але в Україні – поки що тільки нашою мрією.
Знаєте, певний час на моїх руках були жовті браслети з іменами наших моряків. Я обіцяв, що зніму їх, коли хлопці повернуться додому. А до того часу вони постійно були перед очима і нагадували про мою місію.
Мрія про щасливих громадян – це ще один великий «жовтий браслет».
Тільки він не на руці. Він – ось тут, у голові.
До речі, у нашій картині щасливої родини за одним столом є вільний стілець, шановні гості. Для світу, для іноземних партнерів. І нам є що вам усім запропонувати, якщо можна так сказати – є чим за цим столом вас пригостити. Це низка проектів, куди під мої особисті гарантії захисту я запрошую іноземний бізнес.
Це енергетика. Інфраструктура. Прозорий обіг земель.
Але це не все. Є ще, скажімо так, десерт. Вишенька на торті.
З вашого дозволу – декілька проектів, які я хотів би анонсувати.
Проект іригації землі в південних регіонах країни.
Амбітне завдання – перетворення пустельних земель на плодючі.
Швидко пробіжуся. У нас буде форум у Маріуполі, я всіх запрошую.
Міжуніверситетський IT кластер у Харкові. Місті, з найбільшою кількістю студентів. У країні, що багата справжніми діамантами ІТ-галузі. Центр кіновиробництва у Києві.
Ми ухвалили закон про сприяння кіновиробництву, про рібейти і запрошуємо всіх переконатись – у нас не гірше знімати, ніж в Будапешті, у Польщі. Запрошуємо.
Новий курорт на узбережжі Чорного Моря.
Потрібно уточнити – це абсолютно нове українське місто. З нуля.
Проекти нових гірськолижних курортів.
Карпати великі, і в нас є гігантський потенціал стати Східноєвропейськими Альпами.
Зараз ми розглядаємо проект у Славському та Боржаві.
Іmpact-інвестування. Проект на перехресті мистецтва, освіти та бізнесу. Прототип перезавантаження економіки в усіх регіонах України. Дивовижне місце – центр сили нашого національного духу.
Острів Хортиця – серце козацтва.
Масштабний парк розваг. Для гостей зі Східної та Центральної Європи.
Це – далеко неповний перелік причин, з яких ми запрошуємо інвестувати в Україну. Чекаємо в гості, будемо раді, якщо ви прийдете, як кажуть у нас, зі «своїм». Вкладайте гроші в Україну!
Я хочу, щоб усі знали, що в України величезний потенціал.
Так історично склалося, що українці постійно боролися за своє щастя. Часто – безуспішно. Наша література, музика та мистецтво пронизані мотивами болю, лиха й страждання. Інколи здається, що це зашито у нас в ДНК.
І зараз є люди – їх небагато, які вірять, що країна полетить у прірву. Що буде шалена інфляція та тотальне падіння економіки. Вони щиро бажають зла своїй батьківщині лише для того, щоб гордо сказати: а ми ж вам говорили. Ці люди насправді дуже нещасні. Я їм бажаю змінитися й бути щасливими у найкрутішій країні світу – в Україні.
Дякую!
