Свобода вираження поглядів пов’язана із зобов’язаннями, зокрема, із необхідністю ретельно перевіряти інформацію перед її поширенням. Це в більшій мірі стосується осіб, які займають державні посади.
На це звернув увагу Європейський суд з прав людини, розглядаючи справу «Рангайніс проти Латвії» (заява № 40597/08).
Пан Рангайніс був головою правління одного з банків, в якому держава володіла однією третиною акцій. Він подав звіт, в якому було продемонстровано, що певній рекламній агенції були виплачені кошти без будь-яких підтверджуючих документів, що ставило питання про незаконне привласнення коштів колишнім керівником на політичну кампанію з обрання до парламенту країни. З цього питання провідна латвійська газета оприлюднила інтерв’ю з Рангайнісом, де зокрема містилося твердження: «Ці гроші були викрадені у акціонерів». Але згодом внутрішні та зовнішні аудити банку встановили законність надання рекламною агенцією послуг банку. На підставі цього екс-керівник подав позов про дифамацію та виграв справу в національних судах.
Пан Рангайніс, який під час процесу зізнався, що інформація, на якій він засновував свої коментарі та яка була опублікована в статті газети, була неправдивою, звернувся до ЄСПЛ. Посилаючись на статтю 10 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, заявник поскаржився на те, що рішення стосовно наклепу проти нього складало необґрунтоване втручання у його право на свободу вираження поглядів. Річ у тім, що початкові твердження все ж були засновані на інформації, отриманій від відділів маркетингу та фінансів банку.
При ухваленні рішення ЄСПЛ виходив з того, що свобода вираження поглядів не є необмеженим правом. Відтак, національні органи влади вправі вживати необхідні заходи для того, щоб реагувати без надлишку на звинувачення про наклеп, які не мали підстав або були зроблені несумлінно.
У даній справі суд врахував декілька факторів:заявникповинен був усвідомлювати той статус, який він мав відповідно до національного законодавства як державний службовець, а також те, що журналісти могли покладатися на його заяви, зокрема, якщо вони стосувалися внутрішніх банківських документів; заявник сформулював свої твердження після консультацій з керівниками відділу маркетингу та фінансів, але не подав запит до відділу внутрішнього аудиту до того, як розмовляти з пресою. Водночас, цьому відділу знадобилося лише два тижні для того, щоб перевірити і відхилити його підозри. Фактично через це Рангайніс надав ЗМІ непідтверджену інформацію; коментарі щодо кандидата у парламент були зроблені незадовго до виборів, коли їх обов’язково сприймали серйозно засоби масової інформації та громадськість, зокрема, оскільки вони стосувалися новоствореної політичної партії. Посада пана Рангайніса в банку та характер його тверджень означали, що він не міг покладатися на перебільшення або навіть провокації, які можливо було зазвичай залучати під час здійснення свободи вираження поглядів в контексті політичних дебатів; заявник ніколи не робив жодних кроків для того, щоб дистанціюватися від інших статей, які містили його заяви, навіть незважаючи на те, що аудит був доступним до того часу, коли ці звіти були опубліковані. Він також не вживав жодних заходів для виправлення ситуації після проведення внутрішніх та зовнішніх аудитів.
З урахуванням цього ЄСПЛ відхилив вимоги заявника та констатував правомірність втручання у права пана Рангайніса (національний суд призначив штраф за наклеп). В даному випадку органи влади встановили справедливий баланс між правами і діяли в межах розсуду відповідно до Конвенції.
