Шановні відвідувачі, щиро вітаємо Вас на офіційному веб-сайті Ковельської районної державної адміністрації!
 
 
 
 
   
12 жовтня 2017 року
Хоробре  серце  земляка,  або Про війну, любов і самопожертву

Любов до Батьківщини, почуття патріотизму… Як їх пояснити? За що матір любить своє дитя? А за що ми любимо своїх матерів? Адже далеко не усі діти, якщо уважно придивитися, виправдовують материнську любов. Як і не усі матері віддають до останку свої тепло, турботу, любов і піклуються про своїх кровинок.
Але, попри все, любов до землі, де ти народився, виріс, де пройшли найкращі роки дитинства, юності, де живуть твої рідні, де спочивають на цвинтарях твої предки, вічна. Це не викарбувати з пам'яті, не перекреслити, не вирвати з серця. Усе, що пов'язує вас з вашим корінням, родом, мовою, спогадами і сьогоденням, а, отже, і з Батьківщиною.
Усе це, без перебільшення, починаємо цінувати і переосмислювати лише тоді, коли втрачаємо, коли зустрічаємось віч-на-віч із труднощами. Сьогодні багато хто розповідає про війну на Сході нашої держави, про те, скільки горя, страждань принесла і приносить вона. Лиха, безжальна, безкомпромісна…Та, яка забирає людські життя, калічить, розбиває вщент мрії, сподівання, надії, усе найсвятіше і найдорожче нашому серцю.
З початку проведення антитерористичної операції на Сході нашої країни минає третій рік, але все менше чую про те, що думають про це звичайні українці, і кого "не торкнулась" ця війна, і хто, на жаль, змушений дбати і думати зовсім про інше: "Як вижити в нашій нереалізованій "європейській" державі, як прогодувати сім'ю, купити ліки, прожити на "підвищені" пенсії і зарплати?".
А наші хлопці, наші Герої, й досі перебувають в окопах, досі боронять нас від  російського агресора і його найманців, відважно борються за Перемогу. Попри усе, попри труднощі, невимовний біль, попри те, що кожен день доводиться переживати непоправні втрати, або повертатися додому і проходити курс довготривалого лікування.
ххх
Перед зустріччю з Олегом Палійчуком з Голоб, який пройшов стежками війни з 2015-2016 р.р., та його дружиною Іриною, без перебільшення, хвилювалась.
Хотілось душевно поспілкуватись, поговорити про той непростий час, коли наш земляк перебував на передових позиціях в населених пунктах Донбасу. А ще більше виникало бажання потиснути його  руку  і подякувати дружині Ірині  за відданість, терпіння, мудрість і любов, яка додавала бійцю з Волині сили, мужності і віри.
Розмова у нас вийшла невимушеною і відвертою. Щойно військовий  розпочав свою розповідь, я зустрілась поглядом з йогодружиною й відчула наскільки непросто було і їй пережити розлуку з коханим. Моє серце наповнилось симпатією до цієї сильної духом пари.
Історія сім'ї Палійчуків, можливо, вам видасться схожою на інші, але, повірте, це не так. Їхня любов у нелегкий і буремний час витримала сильний вітер, зимові снігопади, проливні дощі, палюче сонце, а найголовніше, найважче випробування – війну. Разом вони не тільки пережили довгі місяці розлуки, а й зуміли зберегти найцінніше.
В 90-их Олег Палійчук проходив службу в прикордонних військах в Турках Львівської області на кордоні між Польщею та Словаччиною. Демобілізувався. Повернувся в рідні Голоби.
Згодом зустрів свою Ірину. А в 2000 році вони одружилися. У подружжя народилось дві прекрасні донечки Юлія та Іванна. Старались жити в мирі, любові і  злагоді. Як зізнається відверто Ірина Андріївна, з чоловіком завжди й усюди  разом. Разом їх  звикли бачити  односельці. Подружня пара й досі знаходить компроміси, а сімейні негаразди вирішує разом.
Олег Віталійович, скромний, щирий, відвертий. І зовсім не хизується тим, що йому довелось виконувати військовий обов'язок на Сході. Завжди вболіває за Україну, не може спокійно дивитись на несправедливість, на те, як в іншій частині нашої держави проливається кров.
В лютому 2015 р. Олегу Палійчуку вручили повістку на робочому місці (працював і працює оператором на Голобській АЗС). Він нічого не вигадував, не шукав причин, щоб не підписати документ, а став збиратись у далеку дорогу.
Дружина і донечки важко сприйняли звістку про мобілізацію. Але тримались мужньо, аби не засмучувати найдорожчого чоловіка і татуся.
Проводила Ірина коханого на війну 14 лютого 2015 р. – у день усіх закоханих. Не вірила, а серце скрапувало сльозами, й хвилювання мимоволі навіювали думки: "А чи побачу, чи пригорнусь колись до його мужнього плеча?".
Двоє діток, старенькі батьки, господарство, робота, город… Але, зібравши усі сили, чекала, сподівалась, вірила і кохала усім серцем. Приходила разом з донечками до місцевого храму. Мабуть, молитва і віра в Бога додавали їм терпіння, дозволяли не впасти духом і дочекатись з війни чоловіка і тата.
Після Рівненського полігону Олега Палійчука  разом з іншими доставили на навчання у Чугуєв Харківської області, а трохи згодом він поповнив ряди військових 15-го Сумського батальйону, що входить до складу 58-ої окремої мотопіхотної бригади Збройних Сил України. Олег Віталійович разом із іншими побратимами чесно і віддано боронив Україну від ворожих атак. Виявив високий професіоналізм, готовність до служби, належну військову підготовку.
Отримав звання молодшого сержанта і був призначений командиром відділення. За високі досягнення у службі нагороджений медаллю "За оборону рідної Вітчизни".
 У складі своєї бригади воював у найгарячіших точках охопленого війною Донбасу. Пройшов через бої під Золотим, Орєховим (Луганська обл.), виконував свій військовий обов'язок й у Донецькому напрямку – у Верхньому Турецькому. Місце військової дислокації знаходилось  в 700 метрах від ворога.
ххх
…Бої точилися, в основному, вночі. Важко передати словами, в якій небезпеці перебували наші військові. Постійно лунали вибухи снарядів, залпи мінометів. Гнітило усвідомлення того, що завтра може не настати…
Удари у відповідь особливо не практикувались через так звані "мирні" Мінські домовленості. Хоча відважні військові не пасували перед труднощами й ворогам давали про себе знати. А російські найманці намагались проникнути скрізь, але завдяки нашим хлопцям їм це не вдавалось.
– Що ви найбільше запам'ятали із пережитого? – цікавлюсь у Олега Віталійовича.
– Назавжди запам'ятав першу зустріч із Донбасом. Коли нас доправляли до пункту призначення і ми проїжджали околицями Слов'янська, наважився підняти тент у машині, а там – кругом руїни! У квітні 2015, коли перетинали Попасну (місто, не менше за Ковель), то не зустріли ні душі. Лише згодом люди почали туди повертатись.
– А з місцевими ваші шляхи перетинались? – продовжую.
– Так. В Золотому, що на Луганщині, мешкала сім'я літніх людей. Я спілкувався із чоловіком. В нього, як виявилось, були важкохворі дружина і донька. Спочатку ставився вороже, з недовірою. Коли ж стали ближче спілкуватись і він довідався, що я із західної України, не міг повірити. Старався допомогти їм, чим міг. По можливості, привозив продукти. Якось дідусь сказав: "Не может быть, что ты из Запада. Оттуда люди не могут быть такими добрыми".
Коли ми їхали звідти, дідусь побажав мені повернутись додому живим і здоровим. Я був вражений до глибини душі.
Відчувається, що Олег Віталійович  – людина добра і чуйна. Він чудово розумів і розуміє, що війна є війна, тому треба завжди залишатись людиною. Та найбільше наших військових чекали діти. Чоловіки у формі не шкодували для них солодощів. Однак щойно з'являлись в селі, дітлахи спочатку розбігались, хто куди, а коли військові від'їжджали, то залишали їм гостинці. Ось тоді було чим поласувати малечі!
На власні очі бачив Олег Палійчук спустошені населені пункти. Наче зараз,  перед очима – місця, обгороджені колючим дротом, крізь який хтось із наших просунув місцевим дітлахам печиво. Як зізнається голобчанин, було схоже на кадри з військових фільмів  нашого дитинства. Наяву усе в стократ страшніше. Спустошені будинки, руїни, бідність і людські сльози…
– Чергували, в основному, по дві години, підміняли один одного, – продовжує мій співрозмовник. – Коли бачили, що ворог розпочинає обстріли, швидко займали бойові позиції. З приладами нічного бачення тоді була  проблема. Ніч. Нічого не видно, а кулі над головами свистять.
Жили хлопці в спеціальних бліндажах, а з окопів спостерігали за діями ворога. Було по-різному, але хлопці підтримували один одного. Якось молодший сержант помітив соснові посадки. Не повірив, бо ж у цій місцевості (поблизу Золотого) ростуть  здебільшого акації. І так йому закортіло поближче підійти і роздивитись деревця, які нагадали про рідну Волинь.
Коли повернувся, то всі дуже дивувались. Виявляється, що територія, де росли саджанці, перебувала в полі зору ворожого снайпера, і  це місце було небезпечним.
Мобільний зв'язок із рідними далеко не завжди був доступним. Бувало й таке, що пропадав на декілька днів (правда, попереджав дружину, щоб не хвилювалась). Ворог часто прослуховував розмови українських військових, неодноразово приходили повідомлення із погрозами.
Одного разу Олег  попросив у дружини, щоб передала йому грудочку нашої землі.  Ірина не могла стримати сліз, бо розуміла, наскільки її чоловік тужить за домівкою і рідним краєм. І справді, на Луганщині навіть земля мала червонуватий колір.
ххх
Молодший сержант Олег Палійчук перебував в зоні АТО один рік і два місяці. З них понад дев'ять місяців  – на передовій. Дякувати Богу,  повернувся живим і здоровим.
Наш земляк потрохи оговтується від пережитого, але, поглянувши в його добрі очі, відчуваю, що він залишився таким же людяним і щирим, як і раніше. Повернувся на роботу, працює оператором на Голобській АЗС. Продовжує  рибалити і збирати гриби, трудитись на землі. Дружина Ірина в усьому допомагає, ніколи не сидить без діла, любить шити  і завжди поспішає у супермаркет "Колібріс", де ось уже 7 рік працює продавцем продовольчих товарів.
Олег та Ірина  Палійчуки зберегли сім'ю, зуміли передати своїм дітям Юлії та Іванці найкращі риси характеру, прищепили любов до рідного краю, виховують їх в дусі патріотизму. Старша донька Палійчуків Юлія – випускниця Голобської школи, старанна у навчанні, неодноразово виборювала другі і треті місця у шкільних олімпіадах обласного рівня з історії і права. Її молодша сестричка Іванна, хоч між ними різниця у 4 роки, теж дуже добра і щира дівчинка. Багато часу  вони проводять разом, співають у дитячому церковному хорі. Є ким пишатись Палійчукам, є заради кого жити, є для кого радіти.
Дай, Боже, усім  любові, терпіння і мудрості! Дай, Боже, усім дочекатись зі Сходу своїх синів, чоловіків, братів, коханих живими і здоровими! Нехай, нарешті, закінчиться ця клята війна… Молю про це Бога…

http://vk.volyn.ua
   



Онлайн путівник

 
Телефон: (03352) 5-22-16
Тел/Факс: (0332) 77-29-59
Адреса: 45000 м. Ковель,
вул. Незалежності 73
 
Веб-студія «Терен» © Copyright Ковельська районна державна адміністрація